Сайт бібліотеки-філіалу с. Сутківці Ярмолинецької ЦБС Хмельницької області

%d0%bb%d1%80%d0%beДва роки, як Тебе немає.

А біль осколком серце крає.

Лиш сум і туга б’є у дзвін:

«За Україну пішов Він».

            Шкільний гамір, допитливі дитячі оченята, радість від того, що ти сієш розумне, добре, вічне… Це і є те вчительське щастя, яке  відчуває лише людина, здатна щиро віддати серце дітям. Калейдоскопом у пам’яті промайнули фрагменти дитячих доль. Згадуєш їх і закрадається думка: оті непосиди, з якими найбільше мороки, пам’ятають, що ти – учитель. І знову спогади, спогади, спогади. Поринаєш в учительський сон, де знову на тебе чекають учні, уроки і шкільний дзвінок.

– О, ні! Це не правда! Кого вбито? Рому? Лабаня? Везуть додому!? Господи, скажи, що це не правда! Прийшло повідомлення на сільську раду? Олег знає?! А Галя? Ще не знає? Вона ж не витримає!..

Слухавка мобільного падає додолу. Невідомий досі шок спаралізує мову, емоції, рухи. Лише в скронях страшним набатом пульсує думка: це не може бути правдою. Рома такий хитрий, швидкий… Та ні – це сон.

А телефон не замовкає: «Рома Лабань загинув», «Рому везуть додому»…

– Боже милостивий! Ти ж є на світі! Ну зроби щось! Ти ж можеш усе! До Тебе і тільки до Тебе звертаюся: ну зроби щось! Це ж несправедливо! Він ще  дитина! Господи! Ну зроби щось! Ну зроби щось, Господи! Бла-га-ю…

І прірва… Страшна чорна прірва  тривалістю  у вічність.

– Діти, пам’ятайте: усі ситуації мають вихід. Безвихідь – тільки смерть.

– А ми довго житимемо, Людмило Олександрівно!

–   Дай, Боже, Ромо. У давнину була прикмета: якщо багато хлопців родиться – то на війну. А у вашому класі – майже всі хлопці. Та й по інших подібна ситуація.

–  Не хвилюйтесь. Якщо потрібно буде – підемо воювати.

Рома, Рома. Це ж твої слова. Учительське серце ніяк не може відпустити тебе, Лабчику-Рябчику. Ти у моїй душі, заповненій тугою, облитій слізьми скорботи за Твоїм веселим сміхом. Ромчику! Я знаю, що таке вчительське горе. Це похорони учня. А велике горе – це втратити Тебе.

– Що, Людмило Олександрівно, хитаєте головою з думкою, що з мене вийде?

– Та ні, Ромо. З таких як ти, великі люди виростають. Головне – правильно розпорядися своїм життям.

Розпорядився. Правильно… Та ні: він мав стати великим за життя. Завжди спішив, мету мав, був готовим до життя будь-якого: від простого селянина до служіння Україні.

Україно, Україно! Скільки за тебе полягло молодого цвіту! Чому ти окроплена слізьми материнськими і кров’ю юнацькою?! Коли ти засмієшся миром, огорнеш дітей своїх крильми щастя?

І знову спогади…

– Рома! Чому ти розмовляєш на уроці? Це ж великий Франко! От матиме мороку в майбутньому твоя жінка.

– Людмило Олександрівно! А я буду вашим зятем.

Хвиля гучного сміху  заповнила класну кімнату. Потрібно гідно вийти із ситуації – сама ж зачепила гострого на язик учня.

– Чому б ні? Хлопець ти хазяйський, не дурний. Але «Гімн» Франка прийдеться вивчити. Сьогодні після уроків з майбутньою тещею. Це не обговорюється.

–  Не можу я вивчити вашого Франка. Дивіться – мене хлопці чекають. Я вже не хочу бути вашим зятем.

– О, ні, Ромчику. У зяті просився перед усім класом, відмову хочу почути теж перед усім класом.

– Згоден, лишень відпустіть. Знаєте скільки вдома роботи?

– Жалко, такого зятя втрачаю. Йди вже. А «Гімн» Франка вивчи. Чуєш?

Дитино, дитино! Є ж на світі та єдина, з якою мав долю переплести. Є ж на світі люди, які би дякували батькам твоїм за чудового зятя-сина. Чому ж доля твоя саме така? Чому?

– Рома! Запам’ятай нарешті: ться пишеться з м’яким знаком. Ти ж не росіянин, що пишеш тся.

Не росіянин. А від чиєї руки загинув? Чому братським вистрілом нагородила тебе доля? Пам’ятаєш слова Мусія Половця: «Тому роду нема переводу, в котрому браття милують згоду»? Що ж сталося з родом українським?

Гілля дерев сумно схилило своє віття у скорботній задумі. Вогненні пелюстки чорнобривців, мов солдати, стоять на чатах. Вічно живі квіти, що постійно міняються на Твоїй могилі, здаючи свій пост, поринають разом з Тобою у вічний сон, Ромчику. Ти своєю усмішкою зустрічаєш і проводжаєш нас на межі вічності. Німі уста говорять: «Я тут і там, на небесах. Тільки пам’ятайте мене!»

«Душу й тіло ми положим за нашу свободу…» Це ж про Тебе!

Тепер я розумію, Романе Олеговичу! Ти дав нам, учителям, справжній урок мужності. Ти власним прикладом показав, хто такий патріот, справжній офіцер, чоловік-захисник. Ти вищий за нас, учителів, узятих разом. Ти – Герой! А Герої не вмирають!

Людмила Олександрівна Смаровидло,

17.02.2017 р.

Comments on: "Два роки, як Тебе немає" (2)

  1. […] у бою під Дебальцево героїчно загинув наш земляк Роман Лабань. Усього двадцять один рік, йому було ще жити й жити… […]

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Хмаринка позначок

%d блогерам подобається це: