Сутковецька церква-твердиня

14 жовтня жителі с. Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької області відзначають свято села та храмове свято. Саме у цей день, на свято Покрови Пресвятої Богородиці згідно історичних даних, й була освячена місцева церква, яка має назву Свято-Покровької церкви-фортеці. 

 Вже чимало наукових робіт, досліджень, статей та відгуків було написано про цю архітектурну пам’ятку істориками, науковцями та просто відвідувачами Сутковець. Сьогодні Вашій увазі представляємо нарис учня 8 класу Скаржинецької школи, яку він написав у рамках участі у XVІІІ Всеукраїнському конкурсі учнівської творчості “Об’єднаймося ж, брати мої”. Робота виконана дуже достойно і посіла І місце на районному та ІІІ місце на обласному етапі конкурсу.

Сутковецька церква-твердиня

 нарис

Лиш храм збудуй, а люди в нього прийдуть!

Ліна Костенко

Теплий травневий ранок… Шкільний автобус виспівує відпрацьовану мелодію… «Шух-шух-шух», – за склом тягнеться вервечка ранкових автомобілів… Шум, галас, стрімкий потік неприродних звуків…  Дорожній знак «Сутківці  3», різкий поворот ліворуч, кілька хвилин метушні і… якесь раптове блаженство для душі.

Переповнений школярами автобус раптом притих.

– Сутківці – одне з наймальовничіших сіл Поділля. Не обділила його природа унікальним ландшафтом, цілющими джерелами, історичними пам’ятками. До речі, назва села походить від місцевого діалекту «сутки» – вузькі стежки, проходи, – розпочала розповідь наш класний керівник Людмила Олександрівна. Вона корінна сутківчанка. Відчувається, що дуже любить свою маленьку батьківщину.

– Ось ви любите подорожувати. І це схвально. Витрачаєте немалі гроші на таке задоволення. А чи знаєте, що поряд, зовсім близько, збереглися унікальні історично-духовні споруди, відомі на увесь світ? Одна із них – Сутковецька церква-фортеця, до речі, знаходиться під захистом ЮНЕСКО, – продовжила вчителька.

Автобус почав спускатися крутим схилом, а я очима прилип до віконного скла. Пригадалися раптом слова Лесі Українки:

Красо України Подолля!

Розкинулось мило, недбало!

Здається, що зроду недоля,

Що горе тебе не знавало!

• Ось і приїхали, – чиїсь слова вирвали мене з того замилування.

Ми, мов бджоли із вулика, висипались з автобуса. Струмінь свіжого повітря повернув здатність мислити, сприймати, слухати. Велич і строгість храму, до якого було кілька метрів, вразила одразу. А здивувати  мене оригінальною архітектурою важко: щороку в складі «Подолянчика» подорожую Україною, Європою,  в Грузії й Туреччині побував…

• Перед вами – духовна святиня рідного краю,- розпочала екскурсію Юлія.– Можливо, завдяки Божій присутності і благодаті вистояла вона століття.

Я дивлюся на церкву ззовні: звичні круглі бані відсутні, замість вікон бійниці, форма споруди хрестоподібна, фундамент змащено вапняковим розчином… Не така, як ті, які я бачив досі. З якого року? 1476-го? За іншою версією з ХІІІ століття? Велично!!! Разом з усіма заходжу до храму…

Відчуття подиху століть, особлива аура… Насторожуюся в очікуванні  дива…

Якось божественно сприймаються слова екскурсовода… Я ловлю їх і складаю таблицю унікальності сутковецької духовної святині:

• усі стіни були розписані фресками (а я міркую: це ж як треба виконувати реставраційні роботи, щоб знищити такі малярські шедеври…);
• посередині церкви стовп (можливо, не по-сучасному, але ж здогадалися наші предки зменшити тиск будови на стіни…);
• донжон (так звана конструкція «вежа всередині веж». Церкву добудовували боковими апсидами. Явище дійсно унікальне. Схожий донжон є лише у французькому містечку Етамп);
• нечіткість архітектурного стилю (наявні зразки готики й бароко);
• церква-твердиня (на першому поверсі велося богослужіння; другий служив для оборони…).

Юлія продовжує розповідь, а мій погляд блукає серед зірчастого склепіння над головою, серед бійниць-вікон, крізь які пробилося сонячне проміння, і храм став особливо врочистим. Уява малює предків, які тут молилися, дякували Богу і просили миру й життя… Часи змінилися, пройшли століття, а ми знову у храмах благаємо миру на Україні… Історія повторюється…

• Люблять заїжджати до Сутковецької Свято-Покровської церкви туристи, – завершує екскурсію Юлія (до речі, проживає із сім’єю в Хмельницькому, а залюбки проводить екскурсії в Сутківцях, бо тут народилася і виросла, любить отчий поріг).- Тут бувають й іноземці, особливо поляки. Останнім часом навідуються з Дніпропетровщини. Часті гості – байкери й велосипедисти. А ось і духовний наставник сутковецької святині – священник Володимир.

З його слів я дізнався, що у церкві дуже намолені стіни, тому люди

сюди приїжджають, щоб «ізцілитись», бути присутнім на службі Божій.

Незнайомі й місцеві подружні пари беруть шлюб. Церква діюча, багата на духовні традиції.

Після екскурсії я залюбки пройшовся тими «сутками», аби дібратися до руїн Сутковецького замку. Вони дійсно вузькі й круті. Однокласники галасували, спускалися крутими пагорбами, отримували задоволення від незвичної  для них висоти… А мій погляд зачепився за Сутковецьку церкву-твердиню.

Вона непохитно стояла на протилежному пагорбі. Ховала у своїх мурах віковічні таїнства минулого. Воістину духовна святиня рідного краю… Величний свідок віків…

Роботу виконав:

Костянтин Штойко,

учень 8 класу

Скаржинецької ЗОШ І-ІІІ ст.

Керівник: Смаровидло

Людмила Олександрівна

 

Вірші, написані душею

Мабуть, кожен з нас хоч раз у житті задумувався над питанням: заради чого людина живе на цій землі? Хтось скаже: для того, щоб працювати, створити сім’ю, виховувати дітей, доглядати батьків… А якщо так склалась доля, що Бог не дав людині ні сім’ї, ні дітей і у ранньому віці забрав батьків? А ще від народження людина страждає невиліковною хворобою і змушена усе життя бути прикутою до ліжка… Невже такій людині немає стимулу до життя?

Є і ще раз є! Саме такі люди знаходять своє покликання у житті заради інших, у власних творіннях, у надзвичайній силі духу, який пускає міцне життєве коріння.

Як писав відомий український письменник Василь Симоненко: “Ти знаєш, що ти – людина? Ти знаєш про це чи ні?..”  Марія Семенівна Дячок точно знає, що вона – Людина і знає, для чого живе на цій землі.

         “… Моє кредо: життя дається людині для того, щоб, перемагаючи, очиститись, як свого часу говорив Ісус: “Будьте, як Я!” Тобто кожен із нас живущих має бути світлим промінчиком у незбагненно-безмежному Космосі. Це правило відбутись як Людина. Наскільки ж я змогла виправдати оте “Відбутись” і нести світло у світ, покаже дана збірочка віршів, що надиктовані веселковим натхненням неба, чим я власне й долаю щохвилинний біль крізь усеньке своє життя, щоб сяяти…” – так пише у вступній промові до своєї збірочки поезій Марія Семенівна Дячок.

У стінах Хмельницького геріатичного пансіонату  вона карбує живе українське слово, щоразу дивує читача власною філософією життя і надзвичайним оптимізмом.  А втім, переконайтесь у цьому й самі, прочитавши її збірочки “З джерела любові” та “Сяєво тиші”.

Р.S.: Для того, щоб відкрити та завантажити збірочки, натисніть на діючі посилання (назви збірок).

               Фото зі сторінки Марії Дячок у мережі Фейсбук

            

З днем народження, Надіє Андріївно!

 

На фото (зліва направо): члени творчого клубу “За покликом душі” Лідія Вовна, Надія Григорук, Віра Туз

У мальовничих  Сутківцях, біля ставу, де зеленіють верболози і милують око кущі калини та дзюрчить з-під каміння джерельце, живе ветеран праці, дитина війни, поетеса Надія Андріївна Григорук.

Разом зі своїм чоловіком Михайлом виростили двоє дітей. Син Олег працює вчителем, донька Алла – лікарем. Так склалось, що коли втратила найдорожчу людину  – свого чоловіка, Надія Андріївна почала писати вірші.

Нещодавно Надії Андріївні виповнилось 80 років, і вона й досі пише. Свої творчі доробки презентує на засіданнях клубу за інтересами «За покликом душі», що діє при Сутковецькій сільській бібліотеці. У  поезіях авторка описує своє нелегке життя, присвячує рядочки своїм дітям та онукам. Особливе місце у її творчих рядках посідає любов до свого куточка, до рідного краю.

Моє село, моя перлина

І неба чистого блакить,

Верба над ставом і калина,

І джерельце, що так дзюрчить.

Дзюрчить, співає, виграває…

Багато років вже пройшло.

А я живу, а я радію –

Так гарно у селі було.

І тут все рідне, все знайоме,

І тут родина моя вся

І тут є кладка через річку,

Й стежина, по якій додому йшла.

Тут все всміхається до мене

І квіти хилять голівки.

І вітер шепче на прогоні:

«Люби своє село, люби!»

Моє дитинство, мої мрії,

Моя любов, мої надії –

Все в рідному селі було.

Тому люблю я усім серцем

Своє ріднесеньке село.

Тож від усієї душі вітаємо чудову жінку Надію Андріївну зі славним ювілеєм! Бажаємо, щоб роки ніяк не відображались на стані Вашої душі і самопочуття, щоб кожний день приносив Вам радість і щастя, щоб Ваші рідні та близькі радували частими зустрічами, щоб у домі було завжди тепло та затишно. Творчого натхнення Вам, Надіє Андріївно!

Книгу пам’яті Героя АТО Романа Лабаня презентували у Сутківцях

Сьогодні стала доступною електронна версія книги пам’яті Героя АТО Романа Лабаня “Мамо, не плач, я повернусь”, яку 11 травня презентували у Сутковецькій сільській бібліотеці Ярмолинецького р-ну Хмельницької області. Книга видана як данина пам’яті сутківчанину Роману Лабаню, що героїчно загинув у антитерористичній операції 17 лютого 2015 року у бою під Дебальцево, захищаючи суверенітет та територіальну цілісність України.

В основу видання покладено науково-дослідницьку роботу Малої Академії наук «Герої не вмирають» учня 11 класу Левицького Сергія (керівник – учитель історії Ольга Шматлай). Книга розповідає про життєвий шлях Романа Лабаня, його дитинство, юні роки, мрію стати офіцером та шлях до мети, а також містить спогади вчителів, сповіді друзів Романа, для яких його загибель стала важким ударом. Особливу увагу приділено окремому розділу під назвою “Шлях у вічність: Герой у творчості земляків”. Тут зібрано вірші, пісні, оповідання, твори, статті – усе, що було написано про Романа за 2 роки з часу його загибелі.

На презентацію книги пам’яті прийшли батьки, родина, вчителі, друзі Героя, представники влади, а також інші небайдужі до долі загиблого люди.

“ Не часто, але буває так, коли доля людини і країни переплітається. Коли людині за державу приходиться віддавати найцінніше – своє життя. Тоді людина стає Героєм. Така доля і в нашого земляка, старшого лейтенанта Романа Лабаня. Рома став безсмертним. Він завжди буде жити у нашій пам’яті, нашому серці і нашій душі. Він  прийшов до нас на сторінках оцієї книги, яку ми сьогодні презентуємо. Хочеться висловити слова вдячності батькам, усій родині за сина Героя…“  –  каже Сутковецький сільський голова Олександр Білик. – “Від імені усієї громади с. Сутківці висловлюю глибоку вдячність керівництву групи компаній «VITAGRO» за фінансову допомогу у виданні цієї книги.”

Зі словами вдячності батькам Героя виступив Валерій Сліпчук – заступник генерального директора групи компаній “VITAGRO” по зв’язках з громадськістю. Він зауважив, що ця книга – найменше, що компанія могла зробити для батьків Романа, саме тому ініціативу  було підтримано беззаперечно.

З глибоким болем та словами співчуття звернулись до батьків Романа ті, чиї роботи увійшли до книги: вчителі місцевої школи Ольга Шмалай, Людмила Смаровидло, Валентина Олійник, Ольга Касприк, поети Жанна Олійник та Микола Швець з Ярмолинець, Лариса Коваль з Правдівки.

“Якби можна було повернути життя людини слізьми –  Роман точно був би живим. Але не можна… Я звертаюся до усіх сутківчан: можливо, для когось Рома – це далекий спогад, але це наша дитина. Не оминайте його могилки, ставте свічку за нього в церквах, бережіть пам’ять, а він  обов’язково буде оберігати наше життя на цьому світі…” –  сказала у своєму виступі вчитель української мови та літератури Людмила Смаровидло.

Слова співчуття батькам висловили голова Ярмолинецької районної ради Лаврентій Копицяк, начальник відділу культури Ярмолинецької райдержадміністрації Євген Гжегожевський та начальник управління економічного розвитку РДА Ірина Драгомерецька.

Інсценізацію “Діалог матері з сином” виконали учні місцевої школи Артем Очкур та Іванна Семенюк, жіночий колектив Сутковецького будинку культури “Берегиня” виконав пісню “Солдатські матері”, а учень Солобковецької музичної школи Степан Стріхарчук розчулив присутніх піснею “Я ненавиджу війну”.

Після заходу усі присутні поклали квіти до могили Героя на місцевому кладовищі.

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

 

Українка я. Це моя земля!

   Творчість учнів Сутковецької школи вражає! Твір Крістіни Артушян – юної учениці-шестикласниці на тему “Українка я. Це моя земля!” посів почесне друге місце у обласному турі Всеукраїнського конкурсу учнівської творчості “Об’єднаймося ж, брати мої”. І знову – під керівництвом мудрого наставника, учителя української мови та літератури Смаровидло Людмили Олександрівни.  (Не так давно підопічна Людмили Олександрівни Карина Безденежних привезла зі столиці Диплом за ІІІ місце у Всеукраїнському конкурсі есе “Я – європеєць”, який виборола серед 5,5 тис. учасників з  твором-есе “Я вірю!”).

І ось – знову перемога. Особливість цього твору в тому, що його написала дівчинка, яка за національністю хоч і чистокровна вірменка, та у душі – справжня українка, яка так щиро любить край, де народилась і вірить у його щасливе майбутнє! Зрештою, прочитавши твір, Ви й самі у цьому переконаєтесь.

Українка я. Це  моя земля!  

З кришталевого люстерка на мене глянули темно-карі усміхнені оченята. Чорні брови, наче крила ластівки, торкнулись вершечків вій. Голову обвила пишна товста коса і впала на ліве плече. Ось до неї вплелася червона стрічка. Оченята ще більше посміхнулись, а щічки вкрились легким рум’янцем.

– Привіт, Крістіно! – обізвалось моє відображення із люстерка.

   У відповідь я лише посміхнулася (не буду ж розмовляти сама із собою) і мовчки подумала: «Я ж справжнісінька українка!» Ось полум’яніють червоні  маки на моїй вишиванці, а блакитні волошки віддзеркалюють синь українського неба. Україна не тільки в мені, Україна – на мені. Вона у цьому українському національному оберезі, який щоразу одягаю перед виступами на різних святах. «То, то я. Українка я», – нахлинули слова із пісні, яку сьогодні співатиму.

   Як добре, що моїх думок не чує бабуся. Вона одразу б заперечила: «Та  яка ж ти українка? З діда-прадіда ти чистокровна вірменка». Бачу, як на її щоці з’являється кришталева сльозинка. Тоді я до неї ніжно пригортаюсь і заспокоюю.

   Дивна бабуся… Як вона не розуміє, що я, хай і не по крові, а по духу і переконаннях, все ж таки українка. А ось і докази: народилась на Україні  і проживаю на цій багатій, щедрій, облюбованій Богом  і людьми землі; розмовляю, навчаюсь і співаю українською; щороку є учасником мовних та літературних конкурсів (імені Петра Яцика, «Соняшник»,  шевченківські конкурси…). Знову пригадуються слова із пісні, до речі, тієї самої: «То, то я. Українка я. Це моя земля». Якби знала ти, бабусю, як я люблю українські пісні! Жаль, що ти не їздила зі мною на «Перлинкове намисто» та «Кришталеву зірку». На цих конкурсах ти пливеш у морі української пісні та незбагненної мелодії!

   Ой, щось я замріялась. У мене ж конкурс! Поспіхом надіваю чобітки і милуюся собою перед люстерком. Як я люблю це заняття! Одразу дорослішаєш. Високі підбори роблять свою справу: ти висока і струнка. Цікаво, як українці здогадались до вишиванки дібрати червоні чобітки?

– Годі милуватися собою. Спізнишся на виступ! – це мама з-за дверей.

   Ох, ця матуся! Здається, вона не менше мене любить Україну. І не дивно. Як у третьому класі приїхала у Сутківці, так і прикипіла до цієї місцини. Спроби жити у Хмельницькому закінчились особистим нещастям. Але ж у неї є я!

   Мама Амалія не просто любить Україну, вона показує мені її велич і красу. Ніколи не забуду наші спільні подорожі до Карпат. Це не край, а справжній рай: вікові кремезні дерева на схилах гір, барвисті царини з різнотрав’я, у яких губиться плай-стежка, свіже-пресвіже повітря, що тебе пронизує наскрізь, і… казка. Вона тут усюди: у кожному листочку, під кожним кущиком і деревиною. Карпати – це наша правічна Україна.

Були ми з мамою і на морі. В Одесі. Море – це не гори, але й вони ховають у собі якусь вічну таємницю. Море – живе. Воно, як людина: ніжно тебе пестить, голубить, уміє гратися і вчить бути дуже обережним.

   Спогади – у сторону. У руках – український віночок. Я знову перед люстерком. Якась магія переноситься у мої руки разом із цим віночком. Здається, ніби вчора ми з подружками на сутковецьких долинах зібрали  духмяний букет і під
улюблену пісню «Край, де я родилась і живу» створили цей неповторний шедевр. Якби до мене в гості приїхали ровесники з Вірменії, я обов’язково показала би їм Сутківці – чудову подільську Швейцарію! Багата своєрідна природа, пагорби, вкриті стежками-сутками (за цим давнім діалектом і названо село), і Покровська церква-фортеця – унікальна архітектурна пам’ятка XІV століття.

   Дивно… До свята приготувалася, перебрала в голові думки та спогади. Напевно, дорослішаю. Як співається в останній строфі моєї пісні?

Нашої любові символ –

То є ріки і степи.

Ця країна – дика сила,

Де живем з тобою ми.

   Хіба я щось вигадала? Я просто довела ще раз собі і вам, читачам мого твору, що «Вітчизна – це не хтось і не десь. Я – теж Вітчизна».