Йому було би двадцять п’ять…
Сьогодні, двадцять дев’ятого серпня, сутківчанину Роману Лабаню мало би виповнитись 25 років з дня народження.
Та не судилось… Жорстока війна на Сході України своїми чорними пазурами з корінням видерла Його життя, залишивши глибоку рану у серцях усіх рідних, близьких та знайомих…
Він назавжди залишиться у нашій пам’яті красивим, мужнім 21-річним юнаком, який загинув, виконуючи свій військовий обов’язок, захищаючи суверенітет і територіальну цілісність України…
Ми пам’ятатимемо Його, допоки житимемо… Вічна пам’ять!
Спогади про Тебе
Нарис
Шкільний гамір, допитливі дитячі оченята, радість від того, що ти сієш розумне, добре, вічне… Це і є те вчительське щастя, яке відчуває лише людина, здатна щиро віддати серце дітям. Калейдоскопом у пам’яті промайнули фрагменти дитячих доль. Згадуєш їх і закрадається думка: оті непосиди, з якими найбільше мороки, пам’ятають, що ти – учитель. І знову спогади, спогади, спогади. Поринаєш в учительський сон, де знову на тебе чекають учні, уроки і шкільний дзвінок.
– О, ні! Це не правда! Кого вбито? Рому? Лабаня? Везуть додому!? Господи, скажи, що це не правда! Прийшло повідомлення на сільську раду? Олег знає?! А Галя? Ще не знає? Вона ж не витримає!..
Слухавка мобільного падає додолу. Невідомий досі шок спаралізує мову, емоції, рухи. Лише в скронях страшним набатом пульсує думка: це не може бути правдою. Рома такий хитрий, швидкий… Та ні – це сон.
А телефон не замовкає: «Рома Лабань загинув», «Рому везуть додому»…
– Боже милостивий! Ти ж є на світі! Ну зроби щось! Ти ж можеш усе! До Тебе і тільки до Тебе звертаюся: ну зроби щось! Це ж несправедливо! Він ще дитина! Господи! Ну зроби щось! Ну зроби щось, Господи! Бла-га-ю…
І прірва… Страшна чорна прірва тривалістю у вічність.
– Діти, пам’ятайте: усі ситуації мають вихід. Безвихідь – тільки смерть.
– А ми довго житимемо, Людмило Олександрівно!
– Дай, Боже, Ромо. У давнину була прикмета: якщо багато хлопців родиться – то на війну. А у вашому класі – майже всі хлопці. Та й по інших подібна ситуація.
– Не хвилюйтесь. Якщо потрібно буде – підемо воювати.
Рома, Рома. Це ж твої слова. Учительське серце ніяк не може відпустити тебе, Лабчику-Рябчику. Ти у моїй душі, заповненій тугою, облитій слізьми скорботи за Твоїм веселим сміхом. Ромчику! Я знаю, що таке вчительське горе. Це похорони учня. А велике горе – це втратити Тебе.
– Що, Людмило Олександрівно, хитаєте головою з думкою, що з мене вийде?
– Та ні, Ромо. З таких як ти, великі люди виростають. Головне – правильно розпорядися своїм життям.
Розпорядився. Правильно… Та ні: він мав стати великим за життя. Завжди спішив, мету мав, був готовим до життя будь-якого: від простого селянина до служіння Україні.
Україно, Україно! Скільки за тебе полягло молодого цвіту! Чому ти окроплена слізьми материнськими і кров’ю юнацькою?! Коли ти засмієшся миром, огорнеш дітей своїх крильми щастя?
І знову спогади…
– Рома! Чому ти розмовляєш на уроці? Це ж великий Франко! От матиме мороку в майбутньому твоя жінка.
– Людмило Олександрівно! А я буду вашим зятем.
Хвиля гучного сміху заповнила класну кімнату. Потрібно гідно вийти із ситуації – сама ж зачепила гострого на язик учня.
– Чому б ні? Хлопець ти хазяйський, не дурний. Але «Гімн» Франка прийдеться вивчити. Сьогодні після уроків з майбутньою тещею. Це не обговорюється.
– Не можу я вивчити вашого Франка. Дивіться – мене хлопці чекають. Я вже не хочу бути вашим зятем.
– О, ні, Ромчику. У зяті просився перед усім класом, відмову хочу почути теж перед усім класом.
– Згоден, лишень відпустіть. Знаєте скільки вдома роботи?
– Жалко, такого зятя втрачаю. Йди вже. А «Гімн» Франка вивчи. Чуєш?
Дитино, дитино! Є ж на світі та єдина, з якою мав долю переплести. Є ж на світі люди, які би дякували батькам твоїм за чудового зятя-сина. Чому ж доля твоя саме така? Чому?
– Рома! Запам’ятай нарешті: ться пишеться з м’яким знаком. Ти ж не росіянин, що пишеш тся.
Не росіянин. А від чиєї руки загинув? Чому братським вистрілом нагородила тебе доля? Пам’ятаєш слова Мусія Половця: «Тому роду нема переводу, в котрому браття милують згоду»? Що ж сталося з родом українським?
Гілля дерев сумно схилило своє віття у скорботній задумі. Вогненні пелюстки чорнобривців, мов солдати, стоять на чатах. Вічно живі квіти, що постійно міняються на Твоїй могилі, здаючи свій пост, поринають разом з Тобою у вічний сон, Ромчику. Ти своєю усмішкою зустрічаєш і проводжаєш нас на межі вічності. Німі уста говорять: «Я тут і там, на небесах. Тільки пам’ятайте мене!»
«Душу й тіло ми положим за нашу свободу…» Це ж про Тебе!
Тепер я розумію, Романе Олеговичу! Ти дав нам, учителям, справжній урок мужності. Ти власним прикладом показав, хто такий патріот, справжній офіцер, чоловік-захисник. Ти вищий за нас, учителів, узятих разом. Ти – Герой! А Герої не вмирають!
Людмила Смаровидло,
Твоя вчителька
17 лютого минуло 3 роки, як страшна звістка накрила наше село: у бою під Дебальцево загинув наш односельчанин, 21-річний Роман Лабань. Загинув Героєм, захищаючи суверенітет та територіальну цілісність України.
Два роки, як Тебе немає.
Відомою українською піснею «Пливе кача» у Сутковецькій ЗОШ І-ІІІ ст.. розпочався мітинг-реквієм «На захисті рідної країни» з нагоди річниці загибелі Романа Лабаня. Ведучі заходу добрим словом згадали Героя АТО, лейтенанта Національної гвардії, командира взводу, люблячого сина, хорошого товариша, однокласника, односельчанина, про якого більш детально у своїй презентації розповів учень 10-го класу Левицький Сергій. З екрану на присутніх дивились добрі, лагідні очі Романа. Усі бачили його у колі друзів, рідних, товаришів по службі. Глибокий сум огорнув усіх присутніх під час хвилини мовчання.
Сутківці. Бібліотека для громади 
Останні коментарі