Йому було би двадцять п’ять…

Сьогодні, двадцять дев’ятого серпня, сутківчанину Роману Лабаню мало би виповнитись 25 років з дня народження.

Та не судилось… Жорстока війна на Сході України своїми чорними пазурами з корінням видерла Його життя, залишивши глибоку рану у серцях усіх рідних, близьких та знайомих…

Він назавжди залишиться у нашій пам’яті красивим, мужнім 21-річним юнаком, який загинув, виконуючи свій військовий обов’язок, захищаючи суверенітет і територіальну цілісність України…

Ми пам’ятатимемо Його, допоки житимемо… Вічна пам’ять!

Спогади про Тебе

Нарис

Шкільний гамір, допитливі дитячі оченята, радість від того, що ти сієш розумне, добре, вічне… Це і є те вчительське щастя, яке  відчуває лише людина, здатна щиро віддати серце дітям. Калейдоскопом у пам’яті промайнули фрагменти дитячих доль. Згадуєш їх і закрадається думка: оті непосиди, з якими найбільше мороки, пам’ятають, що ти – учитель. І знову спогади, спогади, спогади. Поринаєш в учительський сон, де знову на тебе чекають учні, уроки і шкільний дзвінок.

– О, ні! Це не правда! Кого вбито? Рому? Лабаня? Везуть додому!? Господи, скажи, що це не правда! Прийшло повідомлення на сільську раду? Олег знає?! А Галя? Ще не знає? Вона ж не витримає!..

Слухавка мобільного падає додолу. Невідомий досі шок спаралізує мову, емоції, рухи. Лише в скронях страшним набатом пульсує думка: це не може бути правдою. Рома такий хитрий, швидкий… Та ні – це сон.

А телефон не замовкає: «Рома Лабань загинув», «Рому везуть додому»…

– Боже милостивий! Ти ж є на світі! Ну зроби щось! Ти ж можеш усе! До Тебе і тільки до Тебе звертаюся: ну зроби щось! Це ж несправедливо! Він ще  дитина! Господи! Ну зроби щось! Ну зроби щось, Господи! Бла-га-ю…

І прірва… Страшна чорна прірва  тривалістю  у вічність.

– Діти, пам’ятайте: усі ситуації мають вихід. Безвихідь – тільки смерть.

– А ми довго житимемо, Людмило Олександрівно!

– Дай, Боже, Ромо. У давнину була прикмета: якщо багато хлопців родиться – то на війну. А у вашому класі – майже всі хлопці. Та й по інших подібна ситуація.

–  Не хвилюйтесь. Якщо потрібно буде – підемо воювати.

Рома, Рома. Це ж твої слова. Учительське серце ніяк не може відпустити тебе, Лабчику-Рябчику. Ти у моїй душі, заповненій тугою, облитій слізьми скорботи за Твоїм веселим сміхом. Ромчику! Я знаю, що таке вчительське горе. Це похорони учня. А велике горе – це втратити Тебе.

– Що, Людмило Олександрівно, хитаєте головою з думкою, що з мене вийде?

– Та ні, Ромо. З таких як ти, великі люди виростають. Головне – правильно розпорядися своїм життям.

Розпорядився. Правильно… Та ні: він мав стати великим за життя. Завжди спішив, мету мав, був готовим до життя будь-якого: від простого селянина до служіння Україні.

Україно, Україно! Скільки за тебе полягло молодого цвіту! Чому ти окроплена слізьми материнськими і кров’ю юнацькою?! Коли ти засмієшся миром, огорнеш дітей своїх крильми щастя?

І знову спогади…

– Рома! Чому ти розмовляєш на уроці? Це ж великий Франко! От матиме мороку в майбутньому твоя жінка.

– Людмило Олександрівно! А я буду вашим зятем.

Хвиля гучного сміху  заповнила класну кімнату. Потрібно гідно вийти із ситуації – сама ж зачепила гострого на язик учня.

– Чому б ні? Хлопець ти хазяйський, не дурний. Але «Гімн» Франка прийдеться вивчити. Сьогодні після уроків з майбутньою тещею. Це не обговорюється.

–  Не можу я вивчити вашого Франка. Дивіться – мене хлопці чекають. Я вже не хочу бути вашим зятем.

– О, ні, Ромчику. У зяті просився перед усім класом, відмову хочу почути теж перед усім класом.

– Згоден, лишень відпустіть. Знаєте скільки вдома роботи?

– Жалко, такого зятя втрачаю. Йди вже. А «Гімн» Франка вивчи. Чуєш?

Дитино, дитино! Є ж на світі та єдина, з якою мав долю переплести. Є ж на світі люди, які би дякували батькам твоїм за чудового зятя-сина. Чому ж доля твоя саме така? Чому?

– Рома! Запам’ятай нарешті: ться пишеться з м’яким знаком. Ти ж не росіянин, що пишеш тся.

Не росіянин. А від чиєї руки загинув? Чому братським вистрілом нагородила тебе доля? Пам’ятаєш слова Мусія Половця: «Тому роду нема переводу, в котрому браття милують згоду»? Що ж сталося з родом українським?

Гілля дерев сумно схилило своє віття у скорботній задумі. Вогненні пелюстки чорнобривців, мов солдати, стоять на чатах. Вічно живі квіти, що постійно міняються на Твоїй могилі, здаючи свій пост, поринають разом з Тобою у вічний сон, Ромчику. Ти своєю усмішкою зустрічаєш і проводжаєш нас на межі вічності. Німі уста говорять: «Я тут і там, на небесах. Тільки пам’ятайте мене!»

«Душу й тіло ми положим за нашу свободу…» Це ж про Тебе!

Тепер я розумію, Романе Олеговичу! Ти дав нам, учителям, справжній урок мужності. Ти власним прикладом показав, хто такий патріот, справжній офіцер, чоловік-захисник. Ти вищий за нас, учителів, узятих разом. Ти – Герой! А Герої не вмирають!

 

Людмила Смаровидло,

  Твоя вчителька

 

Вічна пам’ять про Героя

     17 лютого минуло 3 роки, як страшна звістка накрила наше село: у бою під Дебальцево загинув наш односельчанин, 21-річний Роман Лабань. Загинув Героєм, захищаючи суверенітет та територіальну цілісність України.

Читайте також “Страшна звістка накрила Сутківці“

Напередодні, 16 лютого, у місцевій школі, яка вже носить ім’я Героя Романа Лабаня відбувся вечір пам’яті, присвячений цій трагічній даті. Після заходу усією шкільною родиною відвідали могилу Романа, поклали квіти та усі разом помолились…
У день загибелі Ромчика на сутковецьке кладовище увесь день йшли люди. Прихали друзі, однокласники, побратими з Калинівської частини, родичі та просто односельчани Героя, щоб сказати: “Ромчику, ми не забули, ми пам’ятаємо про Тебе, цінуємо Твій подвиг і те, що Ти зробив заради миру і спокою України”…

 

Книгу пам’яті Героя АТО Романа Лабаня презентували у Сутківцях

Сьогодні стала доступною електронна версія книги пам’яті Героя АТО Романа Лабаня “Мамо, не плач, я повернусь”, яку 11 травня презентували у Сутковецькій сільській бібліотеці Ярмолинецького р-ну Хмельницької області. Книга видана як данина пам’яті сутківчанину Роману Лабаню, що героїчно загинув у антитерористичній операції 17 лютого 2015 року у бою під Дебальцево, захищаючи суверенітет та територіальну цілісність України.

В основу видання покладено науково-дослідницьку роботу Малої Академії наук «Герої не вмирають» учня 11 класу Левицького Сергія (керівник – учитель історії Ольга Шматлай). Книга розповідає про життєвий шлях Романа Лабаня, його дитинство, юні роки, мрію стати офіцером та шлях до мети, а також містить спогади вчителів, сповіді друзів Романа, для яких його загибель стала важким ударом. Особливу увагу приділено окремому розділу під назвою “Шлях у вічність: Герой у творчості земляків”. Тут зібрано вірші, пісні, оповідання, твори, статті – усе, що було написано про Романа за 2 роки з часу його загибелі.

На презентацію книги пам’яті прийшли батьки, родина, вчителі, друзі Героя, представники влади, а також інші небайдужі до долі загиблого люди.

“ Не часто, але буває так, коли доля людини і країни переплітається. Коли людині за державу приходиться віддавати найцінніше – своє життя. Тоді людина стає Героєм. Така доля і в нашого земляка, старшого лейтенанта Романа Лабаня. Рома став безсмертним. Він завжди буде жити у нашій пам’яті, нашому серці і нашій душі. Він  прийшов до нас на сторінках оцієї книги, яку ми сьогодні презентуємо. Хочеться висловити слова вдячності батькам, усій родині за сина Героя…“  –  каже Сутковецький сільський голова Олександр Білик. – “Від імені усієї громади с. Сутківці висловлюю глибоку вдячність керівництву групи компаній «VITAGRO» за фінансову допомогу у виданні цієї книги.”

Зі словами вдячності батькам Героя виступив Валерій Сліпчук – заступник генерального директора групи компаній “VITAGRO” по зв’язках з громадськістю. Він зауважив, що ця книга – найменше, що компанія могла зробити для батьків Романа, саме тому ініціативу  було підтримано беззаперечно.

З глибоким болем та словами співчуття звернулись до батьків Романа ті, чиї роботи увійшли до книги: вчителі місцевої школи Ольга Шмалай, Людмила Смаровидло, Валентина Олійник, Ольга Касприк, поети Жанна Олійник та Микола Швець з Ярмолинець, Лариса Коваль з Правдівки.

“Якби можна було повернути життя людини слізьми –  Роман точно був би живим. Але не можна… Я звертаюся до усіх сутківчан: можливо, для когось Рома – це далекий спогад, але це наша дитина. Не оминайте його могилки, ставте свічку за нього в церквах, бережіть пам’ять, а він  обов’язково буде оберігати наше життя на цьому світі…” –  сказала у своєму виступі вчитель української мови та літератури Людмила Смаровидло.

Слова співчуття батькам висловили голова Ярмолинецької районної ради Лаврентій Копицяк, начальник відділу культури Ярмолинецької райдержадміністрації Євген Гжегожевський та начальник управління економічного розвитку РДА Ірина Драгомерецька.

Інсценізацію “Діалог матері з сином” виконали учні місцевої школи Артем Очкур та Іванна Семенюк, жіночий колектив Сутковецького будинку культури “Берегиня” виконав пісню “Солдатські матері”, а учень Солобковецької музичної школи Степан Стріхарчук розчулив присутніх піснею “Я ненавиджу війну”.

Після заходу усі присутні поклали квіти до могили Героя на місцевому кладовищі.

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

 

Відбудеться презентація книги пам’яті Героя АТО Романа Лабаня

       Сутковецька сільська бібліотека презентує книгу пам’яті Героя АТО Романа Лабаня «Мамо, не плач, я повернусь…». 

      У книзі –  документні та фото-матеріали про життя та загибель у зоні антитерористичної операції сутківчанина Романа Лабаня, спогади рідних, друзів та вчителів, а також творчість земляків про Героя.

Захід  відбудеться 11 травня 2017 р. о 15.00  у приміщенні Сутковецької сільської бібліотеки Ярмолинецького р-ну Хмельницької області.  Запрошуємо усіх бажаючих.

Іванна Білик,

завідувач бібліотекою-філією с. Сутківці

Два роки, як Тебе немає

Два роки, як Тебе немає.

А біль осколком серце крає.

Лиш сум і туга б’є у дзвін:

«За Україну пішов Він».

            Шкільний гамір, допитливі дитячі оченята, радість від того, що ти сієш розумне, добре, вічне… Це і є те вчительське щастя, яке  відчуває лише людина, здатна щиро віддати серце дітям. Калейдоскопом у пам’яті промайнули фрагменти дитячих доль. Згадуєш їх і закрадається думка: оті непосиди, з якими найбільше мороки, пам’ятають, що ти – учитель. І знову спогади, спогади, спогади. Поринаєш в учительський сон, де знову на тебе чекають учні, уроки і шкільний дзвінок.

– О, ні! Це не правда! Кого вбито? Рому? Лабаня? Везуть додому!? Господи, скажи, що це не правда! Прийшло повідомлення на сільську раду? Олег знає?! А Галя? Ще не знає? Вона ж не витримає!..

Слухавка мобільного падає додолу. Невідомий досі шок спаралізує мову, емоції, рухи. Лише в скронях страшним набатом пульсує думка: це не може бути правдою. Рома такий хитрий, швидкий… Та ні – це сон.

А телефон не замовкає: «Рома Лабань загинув», «Рому везуть додому»…

– Боже милостивий! Ти ж є на світі! Ну зроби щось! Ти ж можеш усе! До Тебе і тільки до Тебе звертаюся: ну зроби щось! Це ж несправедливо! Він ще  дитина! Господи! Ну зроби щось! Ну зроби щось, Господи! Бла-га-ю…

І прірва… Страшна чорна прірва  тривалістю  у вічність.

– Діти, пам’ятайте: усі ситуації мають вихід. Безвихідь – тільки смерть.

– А ми довго житимемо, Людмило Олександрівно!

–   Дай, Боже, Ромо. У давнину була прикмета: якщо багато хлопців родиться – то на війну. А у вашому класі – майже всі хлопці. Та й по інших подібна ситуація.

–  Не хвилюйтесь. Якщо потрібно буде – підемо воювати.

Рома, Рома. Це ж твої слова. Учительське серце ніяк не може відпустити тебе, Лабчику-Рябчику. Ти у моїй душі, заповненій тугою, облитій слізьми скорботи за Твоїм веселим сміхом. Ромчику! Я знаю, що таке вчительське горе. Це похорони учня. А велике горе – це втратити Тебе.

– Що, Людмило Олександрівно, хитаєте головою з думкою, що з мене вийде?

– Та ні, Ромо. З таких як ти, великі люди виростають. Головне – правильно розпорядися своїм життям.

Розпорядився. Правильно… Та ні: він мав стати великим за життя. Завжди спішив, мету мав, був готовим до життя будь-якого: від простого селянина до служіння Україні.

Україно, Україно! Скільки за тебе полягло молодого цвіту! Чому ти окроплена слізьми материнськими і кров’ю юнацькою?! Коли ти засмієшся миром, огорнеш дітей своїх крильми щастя?

І знову спогади…

– Рома! Чому ти розмовляєш на уроці? Це ж великий Франко! От матиме мороку в майбутньому твоя жінка.

– Людмило Олександрівно! А я буду вашим зятем.

Хвиля гучного сміху  заповнила класну кімнату. Потрібно гідно вийти із ситуації – сама ж зачепила гострого на язик учня.

– Чому б ні? Хлопець ти хазяйський, не дурний. Але «Гімн» Франка прийдеться вивчити. Сьогодні після уроків з майбутньою тещею. Це не обговорюється.

–  Не можу я вивчити вашого Франка. Дивіться – мене хлопці чекають. Я вже не хочу бути вашим зятем.

– О, ні, Ромчику. У зяті просився перед усім класом, відмову хочу почути теж перед усім класом.

– Згоден, лишень відпустіть. Знаєте скільки вдома роботи?

– Жалко, такого зятя втрачаю. Йди вже. А «Гімн» Франка вивчи. Чуєш?

Дитино, дитино! Є ж на світі та єдина, з якою мав долю переплести. Є ж на світі люди, які би дякували батькам твоїм за чудового зятя-сина. Чому ж доля твоя саме така? Чому?

– Рома! Запам’ятай нарешті: ться пишеться з м’яким знаком. Ти ж не росіянин, що пишеш тся.

Не росіянин. А від чиєї руки загинув? Чому братським вистрілом нагородила тебе доля? Пам’ятаєш слова Мусія Половця: «Тому роду нема переводу, в котрому браття милують згоду»? Що ж сталося з родом українським?

Гілля дерев сумно схилило своє віття у скорботній задумі. Вогненні пелюстки чорнобривців, мов солдати, стоять на чатах. Вічно живі квіти, що постійно міняються на Твоїй могилі, здаючи свій пост, поринають разом з Тобою у вічний сон, Ромчику. Ти своєю усмішкою зустрічаєш і проводжаєш нас на межі вічності. Німі уста говорять: «Я тут і там, на небесах. Тільки пам’ятайте мене!»

«Душу й тіло ми положим за нашу свободу…» Це ж про Тебе!

Тепер я розумію, Романе Олеговичу! Ти дав нам, учителям, справжній урок мужності. Ти власним прикладом показав, хто такий патріот, справжній офіцер, чоловік-захисник. Ти вищий за нас, учителів, узятих разом. Ти – Герой! А Герої не вмирають!

Людмила Олександрівна Смаровидло,

17.02.2017 р.