Українка я. Це моя земля!

   Творчість учнів Сутковецької школи вражає! Твір Крістіни Артушян – юної учениці-шестикласниці на тему “Українка я. Це моя земля!” посів почесне друге місце у обласному турі Всеукраїнського конкурсу учнівської творчості “Об’єднаймося ж, брати мої”. І знову – під керівництвом мудрого наставника, учителя української мови та літератури Смаровидло Людмили Олександрівни.  (Не так давно підопічна Людмили Олександрівни Карина Безденежних привезла зі столиці Диплом за ІІІ місце у Всеукраїнському конкурсі есе “Я – європеєць”, який виборола серед 5,5 тис. учасників з  твором-есе “Я вірю!”).

І ось – знову перемога. Особливість цього твору в тому, що його написала дівчинка, яка за національністю хоч і чистокровна вірменка, та у душі – справжня українка, яка так щиро любить край, де народилась і вірить у його щасливе майбутнє! Зрештою, прочитавши твір, Ви й самі у цьому переконаєтесь.

Українка я. Це  моя земля!  

З кришталевого люстерка на мене глянули темно-карі усміхнені оченята. Чорні брови, наче крила ластівки, торкнулись вершечків вій. Голову обвила пишна товста коса і впала на ліве плече. Ось до неї вплелася червона стрічка. Оченята ще більше посміхнулись, а щічки вкрились легким рум’янцем.

– Привіт, Крістіно! – обізвалось моє відображення із люстерка.

   У відповідь я лише посміхнулася (не буду ж розмовляти сама із собою) і мовчки подумала: «Я ж справжнісінька українка!» Ось полум’яніють червоні  маки на моїй вишиванці, а блакитні волошки віддзеркалюють синь українського неба. Україна не тільки в мені, Україна – на мені. Вона у цьому українському національному оберезі, який щоразу одягаю перед виступами на різних святах. «То, то я. Українка я», – нахлинули слова із пісні, яку сьогодні співатиму.

   Як добре, що моїх думок не чує бабуся. Вона одразу б заперечила: «Та  яка ж ти українка? З діда-прадіда ти чистокровна вірменка». Бачу, як на її щоці з’являється кришталева сльозинка. Тоді я до неї ніжно пригортаюсь і заспокоюю.

   Дивна бабуся… Як вона не розуміє, що я, хай і не по крові, а по духу і переконаннях, все ж таки українка. А ось і докази: народилась на Україні  і проживаю на цій багатій, щедрій, облюбованій Богом  і людьми землі; розмовляю, навчаюсь і співаю українською; щороку є учасником мовних та літературних конкурсів (імені Петра Яцика, «Соняшник»,  шевченківські конкурси…). Знову пригадуються слова із пісні, до речі, тієї самої: «То, то я. Українка я. Це моя земля». Якби знала ти, бабусю, як я люблю українські пісні! Жаль, що ти не їздила зі мною на «Перлинкове намисто» та «Кришталеву зірку». На цих конкурсах ти пливеш у морі української пісні та незбагненної мелодії!

   Ой, щось я замріялась. У мене ж конкурс! Поспіхом надіваю чобітки і милуюся собою перед люстерком. Як я люблю це заняття! Одразу дорослішаєш. Високі підбори роблять свою справу: ти висока і струнка. Цікаво, як українці здогадались до вишиванки дібрати червоні чобітки?

– Годі милуватися собою. Спізнишся на виступ! – це мама з-за дверей.

   Ох, ця матуся! Здається, вона не менше мене любить Україну. І не дивно. Як у третьому класі приїхала у Сутківці, так і прикипіла до цієї місцини. Спроби жити у Хмельницькому закінчились особистим нещастям. Але ж у неї є я!

   Мама Амалія не просто любить Україну, вона показує мені її велич і красу. Ніколи не забуду наші спільні подорожі до Карпат. Це не край, а справжній рай: вікові кремезні дерева на схилах гір, барвисті царини з різнотрав’я, у яких губиться плай-стежка, свіже-пресвіже повітря, що тебе пронизує наскрізь, і… казка. Вона тут усюди: у кожному листочку, під кожним кущиком і деревиною. Карпати – це наша правічна Україна.

Були ми з мамою і на морі. В Одесі. Море – це не гори, але й вони ховають у собі якусь вічну таємницю. Море – живе. Воно, як людина: ніжно тебе пестить, голубить, уміє гратися і вчить бути дуже обережним.

   Спогади – у сторону. У руках – український віночок. Я знову перед люстерком. Якась магія переноситься у мої руки разом із цим віночком. Здається, ніби вчора ми з подружками на сутковецьких долинах зібрали  духмяний букет і під
улюблену пісню «Край, де я родилась і живу» створили цей неповторний шедевр. Якби до мене в гості приїхали ровесники з Вірменії, я обов’язково показала би їм Сутківці – чудову подільську Швейцарію! Багата своєрідна природа, пагорби, вкриті стежками-сутками (за цим давнім діалектом і названо село), і Покровська церква-фортеця – унікальна архітектурна пам’ятка XІV століття.

   Дивно… До свята приготувалася, перебрала в голові думки та спогади. Напевно, дорослішаю. Як співається в останній строфі моєї пісні?

Нашої любові символ –

То є ріки і степи.

Ця країна – дика сила,

Де живем з тобою ми.

   Хіба я щось вигадала? Я просто довела ще раз собі і вам, читачам мого твору, що «Вітчизна – це не хтось і не десь. Я – теж Вітчизна».